Кримінологічна характеристика злочинів, вчинюваних особами, засуджених до кримінальних покарань, та особами, щодо яких обрано інші заходи примусового характеру

0 134

Таким чином, злочинність осіб, засуджених до кримінальних покарань, та осіб, щодо яких обрано інші заходи примусового характеру, – це розповсюджена на певній територій у визначений проміжок часу сукупність злочинів засуджених, вчинених ними в період відбування покарання, та злочинів осіб, щодо яких обрано інші заходи примусового характеру, пов’язані з обмеженням особистої свободи людини, вчинених під час виконання цих заходів. Виокремлення цього різновиду злочинності як об’єкта кримінологічних досліджень зумовлено підвищеною небезпечністю цієї частини рецидивної злочинності та особливою категорією осіб, які вчиняють злочин всупереч застосуванню державою заходів, спрямованих на виправлення й ресоціалізацію особи.
Кримінологічне вивчення цього різновиду злочинності потребує чіткого визначення поняття злочинності серед засуджених та осіб, щодо яких обрано інші заходи примусового характеру. У науковій літературі зустрічаються різні точки зору щодо визначення цього поняття. Так, під злочинністю в місцях позбавлення волі розуміли частину рецидивної злочинності, що проявляється як сукупність повторних злочинів засуджених, вчинених ними в період відбування покарання в установах кримінально-виконавчої системи[1]. Це визначення ґрунтується на ознаці повторності злочинів та відбування покарання в установах кримінально-виконавчої системи, що суттєво звужує коло дослідження злочинності засуджених.
Проблеми протидії та запобігання злочинам, скоєним засудженими до кримінальних покарань, та особами, щодо яких обрано інші заходи примусового характеру, довго залишалися малодослідженою темою. В останні десятиріччя, зі становленням демократичної системи у суспільстві, події, що переживає кримінально-виконавча служба країни, набули відкритості й публічності, а злочинність засуджених та осіб, щодо яких обрано інші примусові заходи, стала предметом низки досліджень. В Україні значний доробок у вивчення злочинності засуджених внесли І.В. Ващенко, В.В. Голіна, І.М. Даньшин, С.Ю. Лукашевич, О.Г. Кальман, О.Г. Колб, С.І. Скоков, А.Х. Степанюк, В.М. Трубніков. Також цій проблемі приділяли увагу такі радянські та російські науковці, як Ю.М. Антонян, В.П. Пєтков, О.В. Старков, Ф.Р. Сундуров, Г.Ф. Хохряков та інші.
Неузгодженість окремих понять кримінального і кримінально-виконавчого кодексів позначається на нечіткості кримінологічних понять. За змістом ч. 14 ст. 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення» «місця позбавлення волі» – це виправні колонії. Поза увагою залишаються виховні колонії, арештні доми та гауптвахти, зазначені у ст. 393 КК України. За межами поняття «злочинність в місцях позбавлення волі» лишаються злочини, учинені у виправних центрах засудженими до обмеження волі, ухилення від відбування покарань та злочини, вчинені в установах попереднього ув’язнення. У ст. 391 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації установ виконання покарань), ст. 392 КК України (дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань), встановлюється відповідальність осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавленні волі й не передбачають відповідальності осіб, засуджених до арешту. У ст. 393 КК України суб’єктом втечі з місця позбавлення волі або з під варти називається особа, «… яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув’язненні». За змістом цієї статті місця позбавлення волі – це виправні та виховні колонії, арештні доми, гауптвахти для військовослужбовців (ст. 11, ч. 1 ст. 50 КВК України), установи попереднього ув’язнення. Зазначимо, що відповідно до розділу ІІ КВК України арешт – це покарання, не пов’язане з позбавленням волі. Отже, з огляду на протиріччя у визначеннях, використання терміна «місця позбавлення волі» видається нам недоцільним.

Іноді вчені при визначенні злочинності засуджених також використовують поняття «пенітенціарна кримінологія», «пенітенціарний проступок» (від лат. рoenitentiaris – покаянний, виправний, тобто вчення про злочини у виправних закладах). При цьому фактично досліджуються протиправна поведінка засуджених до позбавлення волі, засуджених до будь-яких покарань, втеча з-під варти та злочини працівників органів і установ виконання покарань. О.В. Старков використовує термін «кримінопенологія» – вчення про злочини під час покарання (від лат. сriminae – злочин, poena – покарання, logos – вчення, теорія, наука). Розглядають також особливості злочинів ув’язнених, які перебувають в установах позбавлення волі. Термін «установи позбавлення волі» у законодавстві України відсутній.

Зважаючи на спільні риси правовідносин, що виникають під час виконання покарань та застосування інших примусових заходів, пов’язаних з обмеженням особистої свободи людини, зокрема, попереднього ув’язнення, вважаємо за доцільне не звужувати вивчення злочинності засуджених лише місцями відбування покарань у виді позбавлення волі (виправними і виховними колоніями), а включити в об’єкт дослідження також злочини, що вчиняються засудженими під час відбування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, особами, щодо яких обрано запобіжний захід у виді взяття під варту, інші примусові заходи, пов’язані з обмеженням особистої свободи людини.Злочини, вчинені в установах кримінально-виконавчій служби України, за суб’єктом учинення злочину можна поділити на злочини, скоєні засудженими особами під час відбування кримінальних покарань або особами, щодо яких обрано інший примусових захід, що обмежив свободу людини, та злочини, вчинені працівниками відповідних установ.
Останнім часом питома вага засуджених до позбавлення волі зменшилась з 31,4% від загальної кількості засуджених злочинців у 2002 році до 25% у 2007 році та 22,4% у 2008 році. Відповідно збільшується частка засуджених, до яких суди застосували покарання, альтернативні позбавленню волі на певний строк: у 2002 році – 12,7%, 2007 році – 17,7%, 2008 році – 24,5%. Зокрема, у 2008 році штраф як основне покарання накладено майже на 22 тис. осіб, що на 40,8% більше, ніж у 2007 році, і становить 15% від загальної кількості засуджених; громадські роботи призначено 5,2 тис. осіб, (+ 23 %); обмеження волі застосовано до 3,8 тис. осіб (+ 5,9 %).
Загальна кількість осіб, які утримуються в установах виконання покарань та попереднього ув’язнення, продовжує зменшуватись, що відповідає тенденції зменшення рівня злочинності в зазначений період. Кількість таких осіб зменшилась з 205 тис. у 1998 році до 147,7 тис. (станом на 1 січня 2010 року). За той же період злочинність зменшилась з 575, 9 тис. у 1998 році до 434,7 тис. у 2009 році.
Найбільш небезпечним є учинення злочинів у кримінально-виконавчих установах. Це свідчить про те, що найсуворіші заходи державного примусу неспроможні реально виховати та виправити злочинців. В установах ДДУПВП протягом 1998−2009 років щороку в середньому скоювалося близько 400 злочинів. При цьому простежується коливання рівня їх абсолютної кількості: якщо у 1998 році було зареєстровано 495 злочинів, то у 2003 році – 377, у 2008 році – 536, а упродовж 2009 року – 422 злочини. За даними Державного департаменту України з питань виконання покарань коефіцієнт злочинності на 1000 засуджених становив у 2003 році 2,55, у 2008 році – 4,87, у 2009 році – 3,81.
В установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС) найбільш поширеними злочинами, учиненими засудженими, є злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань (УВП) – до 70% усіх злочинів, учинених в УВП. Причому понад половину з них вчинюють неодноразово судимі особи.
Наступним за частотою вчинення злочинів засудженими в установах виконання покарань або установах попереднього ув’язнення є втеча з місця позбавлення волі або з-під варти – близько 12%. Більше половини з них вчинюється раніше судимими особами. Втечі переважно здійснюються з виправних колоній мінімального рівня безпеки (до 29 випадків щороку).
Втечу, як правило, вчиняють особи, затримані або засуджені за насильницькі та корисливо-насильницькі злочини, віком від 20 до 40 років. Мотиви здійснення цих діянь можуть бути різними: небажання піддаватися обмеженням, зумовленим фактом засудження і застосування покарання, прагнення продовжувати займатися злочинною діяльністю, бажання особи побачитися з сім’єю, рідними, близькими. Недоліки в устаткуванні інженерно-технічних засобів охорони об’єктів установ виконання покарань, недосконалість технічних засобів цілодобового стеження за засудженими використовуються такими засудженими для планування та здійснення втеч.
Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань, є надзвичайними випадками у роботі кримінально-виконавчих установ. У 2006 році була 1 втеча, у 2007 році – 2 (всі скоєні неодноразово судимими), у 2008 році – 7 (три вчинені неодноразово судимими), 2009 році – 2. Організаторами цих дій виступають, як правило, неодноразово судимі особи.
Останнім часом значно збільшується кількість втеч зі спеціалізованого лікувального закладу. Так, якщо у 2004 році було вчинено 9 втеч, то у 2008 році зареєстровано 57, у 2009 році – 37 втеч зі спецзакладу або по дорозі до нього (23 –раніше судимими).
За період 2004–2009 років засудженими також вчинювалися злочини загальнокримінального характеру: умисні вбивства; умисні тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження; незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, у середньому до 2−5 злочинів за рік. Набувають розповсюдженості злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Зокрема, якщо у 2003 році в установах виконання покарань зафіксовано 8 таких злочинів, то у 2008 році – 28, у 2009 році – 54 (майже у сім разів більше порівняно з 2003 роком). Окремою групою злочинів в УВП є крадіжки та інші корисливі злочини, проте їх латентність є надзвичайно високою. Викрадення речей засуджених зазвичай тягне за собою фізичну розправу над крадієм. Іноді продукти харчування, інші речі відбирають насильно, але потерпілі, як правило, не скаржаться адміністрації УВП, кримінальні справи за фактами злочинів не порушуються.
Одним із негативних наслідків гуманізації практики призначення кримінальних покарань є ускладнення криміногенної ситуації у виправних колоніях. Адже до реального відбування покарання у виді позбавлення волі засуджуються особи, які вчинили найтяжчі злочини. Станом на 18 січня 2010 року із 108 929 засуджених до позбавлення волі 16,7% були засуджені за умисне вбивство; 10,1% – за умисне тяжке тілесне ушкодження; 2,4 – за зґвалтування; 12,6% – за розбій; 13,9% – за грабіж; 22,8% – за крадіжку; 2,2% – за хуліганство; 0,5% – за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, 1,9% – за військові злочини. Співробітники установ виконання покарань відмічають збільшення частки засуджених криміногенної спрямованості, спроби таких засуджених розповсюджувати в установах так звані «злодійські традиції», негативно впливати на іншу частину засуджених, чинити супротив адміністрації.
Серед жінок, які відбувають покарання в установах виконання покарань, станом на 18 січня 2010 року було: 20,8% засуджених за умисне вбивство; 11,3% – за умисне тяжке тілесне ушкодження; 0,2% – за зґвалтування; 6,5% – за розбій; 8,5% – за грабіж; 17,6% – за крадіжку; 0,6% –за хуліганство; 1,4% – за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
Перебування жінок у місцях позбавлення волі посилює процес розриву соціальних та сімейних зв’язків. Так, лише кожна п’ята засуджена перебуває у зареєстрованому шлюбі. За висновками психологів, втрата зв’язків з рідними негативно впливає на поведінку жінок, породжує апатію у подоланні асоціальних навичок, сприяє деградації особистості. Про втрату соціальних зв’язків свідчить і наступне: за даними проведених досліджень протягом року не отримували посилок (передач) 28,2% осіб; не мали тривалих побачень із рідними близько 58% засуджених; 7,5% засуджених позбавлені батьківських прав; у 9% діти перебувають у будинках-інтернатах. Більшість жінок (68,6%) – віком від 20 до 40 років, 55% мають середню спеціальну освіту і працевлаштовані на підприємствах установ, близько тисячі засуджених навчаються у професійно-технічних закладах при установах виконання покарань.
Для виконання покарання у виді позбавлення волі щодо неповнолітніх станом на 1 березня 2010 року в Україні діє 10 спеціальних виховних установ – виховних колоній, в яких відбувають покарання 1 474 неповнолітніх засуджених, у тому числі 102 жінки (Мелітопольська виховна колонія для неповнолітніх жінок). За соціально-демографічними та психологічними характеристиками 24% до засудження ніде не працювали і не вчилися, більшість не мали повноцінної опіки і виховання, оскільки проживали в неповних сім’ях, як правило, низького матеріального статку (кожний третій – сирота); 13% – до засудження виховувалися в спеціальних виховних закладах системи освіти; на профілактичних обліках психологів перебувало 375 засуджених «групи ризику», які характеризуються як соціально занедбані, майже третина – з психічними відхиленнями, 19,4% – схильні до членоушкоджень, 5,6% – до створення конфліктних ситуацій та 4,2% – до самогубств. Серед учнів середніх загальноосвітніх шкіл виховних колоній 56 дітей – педагогічно занедбані, 28 – з вадами фізичного та розумового розвитку.
За кримінально-правовими характеристиками серед неповнолітніх у виправних колоніях відбували покарання:7% засуджені за навмисне вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень; 38% –за розбій або пограбування;34% – за крадіжку, 63% засуджувалися до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, 2% були повторно засуджені до позбавлення волі в неповнолітньому віці.
В установах Державної кримінально-виконавчої служби України тримаються також засуджені до довічного позбавлення волі. Більшість осіб, засуджених до довічного позбавленні волі (74%) належить до вікової групи від 18 до 39 років; 51% мають повну загальну освіту; 30% – базову загальну освіту. Засуджені до довічного позбавлення волі переважно втратили сімейні зв’язки: лише 15% перебувають у шлюбі. До засудження57% не працювали; 34% попередньо не мали кримінального досвіду і вперше були притягнуті до кримінальної відповідальності. Усі особи, засуджені до довічного позбавлення волі, вчинили умисне убивство. Лише21% вину у скоєному злочині визнають повністю, 52% – вину визнають частково, міру покарання вважають занадто суворою, 27% – вину не визнають. З цих засудженихмайже кожний п’ятийхарактеризується негативно, дехто підтримує злочинні традиції, проявляє зверхність, грубість та зухвалість. Вивчення рівня агресивності свідчить, що для цих засуджених характерна тенденція до свідомого приховування особливостей власного характеру, конфліктних задумів, негативного ставлення до оточуючих; 40% властиві прояви непрямої агресії (розповсюдження пліток, збудливих вибухів проти інших осіб); 4,4% – агресія у виді використання фізичної сили[2].
Щодо категорій осіб, які перебувають в установах попереднього ув’язнення, то за кримінально-процесуальним законодавством України попереднє ув’язнення є запобіжним заходом щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. У слідчих ізоляторах також можуть відбувати покарання особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, залишені для роботи з господарського обслуговування (ст. 89 КВК України), їх чисельність становить не більше 7% загальної кількості осіб, які утримуються в слідчому ізоляторі. У слідчому ізоляторі знаходяться передані в Україну особи, які перебували під вартою на території іншої держави, у зв’язку з прийняттям кримінального переслідування від іноземної держави; тимчасово передані в Україну особи, які перебували під вартою на території іншої держави, у зв’язку з провадженням досудового (судового) слідства про злочини, учинені іншими особами та інші категорії осіб[3].
Однією з основних причин переповнення слідчих ізоляторів продовжує залишатись питання тривалого розгляду судами кримінальних справ стосовно осіб, взятих під варту. Станом на 1 січня 2010 року середньосписочна чисельність спецконтингенту в установах попереднього ув’язнення ДДУ ПВП становила 39 341 осіб. За процесуальним статусом особи, до яких застосовано взяття від варту, переважно є підсудними: за судами (до винесення вироку або набрання ним законної сили) рахувалися 26 267 осіб, що становить 69% від загальної чисельності ув’язнених, які тримались у СІЗО. Зокрема, за органами досудового слідства − 5 906 взятих під варту осіб (тобто 15,5%). За соціально-демографічними показниками 96,01% ув’язнених – чоловіки, у віці 14–18 років – 5,55%, 19–55 років – 91,85%. Перебуває у шлюбі лише третина, більшість (65,6%) дітей не мають. Попередня зайнятість ув’язнених у цілому по Україні має такі показники: 51,73% тимчасово не працювали, 6,72% – безробітні, 3,05% – непрацездатні, 13,38% – працівники, зайняті фізичною працею, 6,88% – студенти, лише 2,73% працювали на посадах, що вимагають вищої або середньої спеціальної освіти[4].
Серед злочинів осіб, які відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі, за кількісними показниками перше місце посідають ухилення осіб від виконання кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (ст. 389 КК України). У 2004 році зареєстровано 415 таких злочинів, у 2005 році – 630, у 2006 році – 860, у 2007 році – 1 079, у 2008 році – 1 197, у 2009 році – 1 304. Темпи зростання ухилення від покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, за 2004–2009 роки становили 314,2%.
Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, тобто самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання особою, засудженою до обмеження волі, або неповернення до місця відбування покарання особи, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, становило 39 злочинів у 2004 році, 110 – у 2005 році, 147 – у 2006 році, 168 – у 2007 році, 170 злочинів у 2008 році та 112 – у 2009 році Темп зростання кількості виявлених 2009 року злочинів порівняно з базовим показником 2004 року становить 287,2%. Разом із тим значна частка ухилень від відбування покарання залишається латентною. Йдеться про випадки заміни судом невідбутої частини покарання більш м’яким особам, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі згідно зі ст. 82 КК України або закону України про амністію. За ст. 407 КПК України заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням застосовується суддею районного (міського) суду за місцем відбуття покарання за спільним поданням органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії або служби у справах дітей. У цьому випадку більш м’яке покарання призначається не вироком, а постановою суду. Згідно з ч. 5 ст. 52 КК України ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 КК України. Таким чином особи, яким невідбута частина покарання замінена більш м’яким постановою суду, взагалі не є, на думку певної частини юристів, суб’єктом ухилення від відбування покарання.
Застосування заміни невідбутої частини покарання більш м’яким або умовно-дострокового звільнення без належного вивчення особи засудженого та досягнення мети виправлення також є одним із чинників рецидивної злочинності. Лише у 2009 році умовно-достроково звільненими особами у період невідбутої частини покарання вчинено 996 повторних злочинів. На виявлені порушення закону керівництвом Генеральної прокуратури України внесено подання Голові Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Серед службовців Державної кримінально-виконавчої служби України мають місце корупційні діяння: за порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією» складено 79 протоколів у 2008 році і 78 – у 2009. За змістом це переважно факти незаконного отримання грошової винагороди за передачу засудженим предметів, обіг яких в установах виконання покарань заборонений. 2009 року органами прокуратури закінчено слідство у 7 кримінальних справах про злочини з ознаками корупції стосовно службових осіб ДКВС України з направленням їх з обвинувальним висновком до суду. Упродовж останніх років виявлено окремі випадки застосування насильства щодо ув’язнених і засуджених працівниками ДКВС. За результатами перевірки повідомлень прокурорами у 2009 році порушено 3 кримінальні справи за ч. 2 ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень, що супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями).  

Войти с помощью: 
Подписаться
Уведомление о
guest
0 Комментарий
Встроенные отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Будем рады вашим мыслям, пожалуйста, прокомментируйте.x
()
x